Читать онлайн книгу "Морошка для Оксани"

Морошка для Оксани
Анатолiй Сергiенко


Первая любовь #1
Перша любов приходить у 13—14 рокiв, але трапляеться й пiзнiше… А бувае, що людина взагалi не спроможна на високе почуття i не знае, що таке справжне кохання. Герой твору Юрко Титаренко, новоспечений iнженер з бурiння нафтових i газових свердловин, iде працювати на Крайню Пiвнiч услiд своеi долi – дiвчини Оксани. Адже Оксана, в яку безнадiйно закоханий хлопець, дружина товариша, з яким той п’ять рокiв прожив у однiй кiмнатi студентського гуртожитку. Як складуться стосунки з коханою та чи знайде Юрко стежку до ii серця?





Анатолiй Сергiенко

Морошка для Оксани

Повiсть про любов





1


Вiтер-свiжак з Татарськоi протоки ще зранку розiгнав легенькi вогнистi хмари i, чи не вперше за довгi липневi днi, виглянуло довгождане сонце.

Взувши кирзовi чоботи замiсть «болотникiв», якi за мiсяць дощiв устигли добряче набриднути, я крокував на нову бурову, куди мала переiхати бригада. Йшов навпростець, через болотисту низину, тримаючись ледь помiтноi стежки, старанно обходячи блюдця прозорих, жовтуватих вiд торфу калюж. Пружинив пiд ногами мох-ягель, бурштинова, вже дозрiла морошка з краплинами роси iскрилась на вранiшньому сонцi. Я дивився на нiжнi ягоди схожi на велику малину, що росла в батьковому садку i дивувався. Коли морошка встигла достигнути? Зовсiм недавно низина була вкрита килимом бiлих квiтiв. Минув мiсяць, не бiльше, i морошка дозрiла. Як швидко бiжить час! Коли я вперше спробував цих дивних ягiд? Три роки тому, в гуртожитку, а здаеться, це було вчора, так чiтко все пам’ятаю. Оксана подала тарiлку. Я вкинув у рот кiлька ягiд. Вiдчув iхнiй кисло-солодкий смак, приемну свiжiсть, i радiсне передчуття чогось незвичайного охопило мене. Ще тодi дав собi слово назбирати цих дивних ягiд Оксанi. Обiцянку свою так i не виконав. Три роки промайнуло, а скiльки подiй сталося!..

Схилом узгiрка збiгали донизу приземкуватi, скрученi вiтром модрини, далi сiрiв рiденький лiсок карликових берiзок, за яким бовванiла бурова вишка.

Ось i вона, бурова. Стоiть мовчазна, тягнеться в небо, немов космiчний корабель на стартi, чекае свого часу.

Готуються до переiзду вишкомонтажники. Оранжевий бульдозер «Камацу» («японець», як його всi називають), виблискуючи полiрованим ножем, копае котлован для стокiв. А виконроб монтажникiв Бондаренко нерухомо стоiть на мiстках, дивиться на вишку.

– Що, Васильовичу, милуешся своiм творiнням? – тиснучи руку Бондаренковi, запитав я.

– Яке до бiса творiння?! – сердито буркнув виконроб. – Хiба за тиждень щось путне змонтуеш? Насядуть зверху – пискнути не встигнеш! А ти кажеш – «творiння».

У Бондаренка перед приiздом комiсii завжди псувався настрiй. Сьогоднi вiн здае бурову, тому нервуе, хвилюеться.

– Котлован, бачу, не готовий, рибiнспекцiя не пiдпише.

– «Японцю» на двi години роботи… Пiдпише, кiнець мiсяця, – невпевнено каже вiн, чухаючи потилицю, i несподiвано махае на мене руками: – Ти йди, йди, майстре, не чiпляйся. Нiчого душу гризти, без тебе начальникiв вистачае. Краще походи по буровiй, помацай усе як слiд, тобi тут працювати.

Тепер про роботу Бондаренковi нагадувати не варто вирiшив я i рушив до агрегатного вiдсiку, де дизелiсти чаклували бiля моторiв, а слюсар бригади, Іван Семенович Диба, порався пiд щитом лебiдки.

– Семеновичу! – гукнув я слюсаря.

– Агов, – долинув звiдкись iзнизу, наче з дiжки, басовитий голос. Зарипiли чоботи, дзенькнули бiля мене ключi, i з-пiд щита вилiз Диба.

– Як справи?

– Думаю – на три з мiнусом. Змонтовано на перший погляд бiльш-менш… От тiльки на вишку не лазив. Дизелi треба пускати – в дii перевiрити. Бо в нас як роблять: зовнi добре, а пустиш мотори – почне розсипатися. Щит он поставили, а не закрiпили.

– Гаразд, закрiплюйте. Вишку я сам перевiрю.

– Ясно, – сказав Диба i знову полiз пiд лебiдку. Перевiряти пiсля слюсаря не було потреби. Бурову Іван Семенович знав, як власнi п’ять пальцiв, слюсарем працював чотирнадцятий рiк i, якби щось серйозне виявив – одразу зчинив би гвалт. Отож я вирiшив спочатку оглянути вишку, а вже потiм наземне обладнання.

Металевими сходами пiднявся на вишку, роззирнувся довкола. Помiтив чорну цятку, яка росла й росла, i невдовзi впiзнав уазик головного iнженера нашого бурового пiдприемства Сабiрова. Їде комiсiя, час спускатися вниз.

Уазик розвернувся перед мiстками, i з машини вийшов Сабiров.

– Так, шановний, завтра мусиш дати першi метри, – привiтавшись, одразу насiв на мене головний iнженер. – П’ятсот метрiв!

– За планом триста! – заперечив я.

– Тепер п’ятсот, як мiнiмум! В управлiннi виконання плану на гранi зриву. На твою «нулiвку» надiя!

За три днi п’ятсот метрiв, мало не закричав я. – Триста, якщо не пiдведе обладнання, може, якось витягнемо. Але п’ятсот?… А ще треба перевезти вагончики, обкатати двигуни, вiдремонтувати насоси. Нi, п’ятсот метрiв не потягнемо.

Однак стримався висловитись уголос. За п’ять мiсяцiв роботи на посадi бурового майстра навчився не гарячкувати, а терпеливо метикувати, яким чином виплутатися з тiеi чи iншоi ситуацii.

– Не знаю, що й казати, – мовив по хвилi. – На складi е лiцензiйнi долота. Дасте нам, тодi будемо нацiлюватись на п’ятсот метрiв. Інакше такий метраж за три днi взяти неможливо. І ще одне маленьке прохання: все, що замовляемо, бажано привезти сьогоднi.

– Це вже дiлова розмова. Недарма твiй наставник Касько казав, що тебе давно треба ставити до керма буровоi бригади. Гаразд, долота я тобi дам. А все необхiдне для пуску буровоi сьогоднi привезуть, я вже розпорядився. Отож, Титаренко, слово за тобою.

Я мовчав. Наперед не варто рапортувати. Надто часто лунають обiцянки. Краще промовчати, нiж запевнити й не виконати.

Головний iнженер зрозумiв, що бити в груди себе я не буду, тому хитнув головою, щось промимрив собi пiд нiс i рушив до буровоi. За ним бадьоро пiдтягнулися члени комiсii. Лише рибiнспектор Рулеев – низенький, кругленький, як м’ячик, чоловiчок – задрiботiв у бiк котловану, пiдозрiло позираючи на «японця». Виконроб монтажникiв Бондаренко кашлянув, глянув спiдлоба на мене i неквапно подався за рибiнспектором.

Вiдчувае слабинку, збагнув я, очиснi споруди ще не готовi, пiшов «обробляти» Рулеева, аби той пiдписав акта.

Я залишився на мiстках разом з Янимовим, начальником нашоi iнженерно-технологiчноi служби. Мав Олександр Іванович кремезну, огрядна постать з доволi примiтним животиком i виглядав старше своiх тридцяти двох рокiв. Ходив повагом, набундючившись, наче iндик, випнувши губи. Очi мав маленькi, колючi, злi. Голосом Янимов вiдзначався гучним i дужим. Коли в диспетчерськiй робив черговий рознос майстрам, складалося враження, що тремтять стiни й вiбруе стеля.

Його манера керувати менi не подобалася. В основному вiн брав горлянкою, переконувати ж, розмовляти щиро й вiдверто не вмiв, i за це його не поважали буровики. Найменшу провину Олександр Іванович не дарував нiкому й при нагодi завжди згадував старi промахи. Єдине, чому я заздрив, так це його невичерпнiй енергii та вмiнню негайно реагувати на ненормальностi в роботi. Тiльки щось негаразд, начальник служби тут як тут. Втома не брала цього чоловiка. Вiн мiг кiлька дiб гасати на своему уазику по бурових, зберiгаючи впевненiсть та командирський вигляд.

Налiтав на бурову несподiвано, наче смерч, бо категорично заборонив диспетчерам попереджати майстрiв про свiй приiзд. Янимов не йшов до вагончика перевiряти папери, не читав нудних нотацiй, як робили iншi перевiряючi, а простував одразу до вишки. Бувало, не встигне майстер зачинити за собою дверi вагончика, а Олександр Іванович уже бiжить назустрiч, викрикуючи такi слова, що навiть у буровикiв вуха в’януть.

Ми не сподобались один одному, можна сказати, з першого погляду. Але виробництво е виробництво. Особистi антипатii та емоцii – геть. Є дiло, план, люди, якими керую я, начальство, якому пiдпорядковуюся.

– З ночi пускай людей по вахтах, – голосно почав Янимов. – Пускова конференцiя сьогоднi о сьомiй. Чуеш? Я бачу, ти й вухом не ведеш. Електростанцiю пустили?

– Ще нi.

– Мать твою! Негайно давай енергiю. Перевiр поворотний кран. Сьогоднi привезуть труби. Дивись, щоб не вийшло так, як на попереднiй «нулiвцi», коли трубовоз пiвдня простояв! З людьми як?

– Не всi вахти укомплектованi. Двое помбурiв у вiдпустку просяться.

– Поки не пустиш бурову й не виконаеш мiсячний план, нiяких вiдпусток, мать твою! – гудiв Янимов. – Завтра я тобi пiдкину стажерiв. Тракторiв скiльки дали?

– Два.

– Досить. Сьогоднi щоб переiхав, чуеш? І без вибрикiв! Бач, новi долота йому давай. Сказав головний iнженер п’ятсот метрiв – i крапка! Май на увазi, Титаренко, свердловину забурюватимеш сам. Начальники змiни зайнятi, допомагати не будуть. Утямив, мать твою?

– Утямив, мать вашу!.. – злiсно вiдгукнувся я.

– Но-но, без матюкiв тут!.. Твое дiло – пiдготувати все до пуску буровоi й вчасно забурити свердловину. Про план е кому думати. А то, бач, завези йому сьогоднi, подай на тарiлочцi. Забагато хочеш, мать твою!

– Не багато, а те, що треба для роботи. Менi цi постiйнi аврали в кiнцi мiсяця вже набридли. Що я буду казати робiтникам? Хтось знову не справляеться з планом?

– Ти поменше з ними на цю тему балакай. Мiж робiтником i майстром мусить бути дистанцiя, а то не встигнеш озирнутися, як сядуть на голову. Досить того, що заробляють бiльше нiж iтеерiвцi.

– Крiм зарплати, е ще конкретна мета. Робiтник – не залiзний робот, а жива людина.

– Не лiзь у високi матерii,– пiдвищив голос Янимов, – i мене не вчи. Молодий iще, мать твою! Може, начальник служби краще знае, що таке конкретна мета! Гаразд, ми з тобою ще поговоримо. Зараз менi нiколи.

Члени комiсii, оглянувши бурову, перемовляючись, iшли до нас. Я ще здалеку бачив: усi, крiм рибiнспектора, задоволенi. Рулеев ступав твердо, з обличчя не сходила глузлива посмiшка, пiдборiддя войовниче випнулося, очi примруженi, наче в кота, який чатуе на мишу, i вся його постать мала вигляд неприступноi фортецi, яку голими руками не вiзьмеш.

Бiля Рулеева, пояснюючи ситуацiю, нервово крокував Бондаренко. Але рибiнспектор його не слухав, кривив уста й скаржився головному iнженеровi:

– Рево Алiйовичу, знову кiнець мiсяця – i знову вiдхилення вiд узгодженоi схеми. Повторюеться старенька казочка про солом’яного бичка. На паперi одне, а насправдi зовсiм iнше. Чи ви гадаете, що Рулеев хлопчик, якого можна водити за нiс? Я змушений писати рапорт генеральному директору.

Сабiров уважно вислухав рибiнспектора, суворо зсунув брови i по хвилi мовив:

– Усяку схему, шановний Вiталiю Аркадiйовичу, треба прив’язувати до конкретноi мiсцевостi. А що ми бачимо? Клаптик землi! З одного боку море тисне, з iншого- затока. Нам нема де навiть розвернутися. Скоро ми взагалi вiдмовимось од цих громiздких котлованiв, будемо вивозити шлам у контейнерах. А зараз зробимо так: акт пiдпишемо. У нас немае iншого виходу.

– Даруйте, Рево Алiйовичу, як же пiдписувати? Очиснi ж споруди не готовi,– вiдбивався Рулеев, але вже не так завзято.

– За годину все буде зроблено, – швиденько вставив свое слово виконроб, з надiею глянувши на головного iнженера.

– Ось бачите, Вiталiю Аркадiйовичу, за годину котлован буде готовий, як авторитетно запевняе товариш Бондаренко. Повiримо йому на слово.

Рулеев важко зiтхнув, недовiрливо подивився на виконроба, потiм перевiв погляд на котлован.

– Ну що з вами робити? План, метри, кiнець мiсяця – зрозумiло. Але е ще й постанова уряду про охорону природи. Про це теж варто пам’ятати. Гаразд, я востанне пiдпишу пiд вашу, Рево Алiйовичу, персональну вiдповiдальнiсть.

Сабiров притис руку до грудей, даючи зрозумiти цим жестом, що все буде зроблено. Члени комiсii пiдписали вiдповiднi папери, сiли в авто й покотили на базу.

– Бачив, iнженере, як треба працювати? Вчись! – ховаючи папери в шкiряну теку, весело мовив Бондаренко. – Раз, два – i в дамках! А ти казав, що рибiнспекцiя не пiдпише. Куди вона дiнеться в кiнцi мiсяця?

Вiд дизельноi звiвся вгору сизий димок вихлопу. Неохоче запрацював дизель, застукотiв компресор.

Бурова без шуму завше пахне пусткою. Ходиш бувало серед мовчазних механiзмiв i стае моторошно. Зовсiм iнша справа, коли ревуть двигуни, риплять гальма лебiдки, зiтхають пневматичнi муфти. Веселiше тодi працюеться, спокiйнiше на душi.

День видався напруженим i минув швидко, непомiтно. Ноги в мене гудiли, однак утоми не вiдчував. Уже коли сiдали в вахтову машину, згадав про морошку. Забув назбирати Оксанi. Коли ще випаде така нагода? Завтра пуск буровоi, i менi буде не до морошки.




2


Нас приiхало на Пiвнiч четверо. Я, Сергiй, Славко i Оксана. Залишилось двое: Оксана i я. Якби менi три роки тому сказали, як складеться наше життя, якi випробування чекають на мене, я, мабуть, здивовано знизав би плечима, а може, розсмiявся б у вiдповiдь.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anatol-y-serg-nko-11122295/moroshka-dlya-oksani/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения